Великий «американець» Volvo зупинився майже одразу, і звідти визирнув усміхнений молодий хлопець: «Гаразд, дівчата, ми вас підвеземо! Сподіваюся, напарник проти не буде!» За першою машиною стала така сама друга, і звідтіля зіскочив похмурий неголений чолов’яга, зиркнув по-вовчому і різко відрізав: «Я спершу поїм, а потім поговоримо. Взагалі-то я не беру попутниць…»
Ми з Уляною вже встигли намотати за ці два тижні близько 3 тисяч кілометрів автостопом по Росії та Монголії (а ще понад 7 тисяч іншими видами транспорту), і тепер вийшли за Іркутськ, тримаючи шлях до рідного дому та ностальгічно скуповуючи рошенівські крекери на місцевих заправках. Все йшло неймовірно легко, і це був перший випадок, коли сталося непорозуміння, і насправді водії зупинилися пообідати, а не підібрати мандрівниць. Я нервувала, бо не хотілося стати комусь тягарем. «Я сяду з похмурим, а ти з веселим, і все буде добре. Ми не будемо на них нависати, допіру пополудні, а ввечері ми зійдемо…» Звідки було мені тоді знати, що на два тижні я поселюся у кабіні цієї білої фури, здійснивши найзахопливішу подорож за всі 10 років автостопного досвіду?
Похмурий Сергій і справді стає добрішим після ситого обіду. Розмова ллється невимушено, і скоро я дізнаюся історію його життя. Вчився він на режисера театру, але в якийсь момент зрозумів, що «стільки пити не витримає» і пішов слідами батька – сів за кермо фури. «У нас в Зарінську дуже багато далекобійників. Своєрідна спеціалізація». І це дуже навіть непогана спеціалізація, про себе відмічаю я. Он нещодавно проїжджали містечко Х., то там інший ухил – практично всі жінки є проститутками. Ціни на «послуги» просто смішні – 150 рублів, це при таксі у 1200-1500 рублів у інших регіонах РФ, окрім, хіба, Підмосков’я і Москви, де дорожче. Вже потім, в Україні, я дізналася, що загалом українські дорожні проститутки дешевші, за російські. Чомусь за наших стало прикро. А у Росії, де практично всі вантажні перевезення поставлені на колеса, «трасова» проституція є гарно налагодженим бізнесом. Стоять, скажімо, легковушки, запарковані вздовж дороги. І всім відомо, що якщо машина стоїть передком до дороги – це сутенер з дівчатами, можна звертатися. На особливо хороших стоянках сервіс на найвищому рівні. Там просто дають в руки візиточки з телефоном, ненав’язливо так. Хочеш – користуйся. Виповзаючи вранці з машини у коротких шортиках та у кокетливій «спальній» маєчці, я помічаю такий самий рух у інших машинах. Дівчата доглянуті, охайні, і я після майже місяця дороги на їхньому тлі виглядаю не дуже виграшно. Місцева консьєржка в душовій зустрічає нас невдоволено, пробує впиратися на Сергієве «нехай наші дівчата помиються» і звично для Росії хамить. З цього часу Сергій починає представляти мене як дружину. До дружин далекобійників ставляться з повагою.
Сергій вийшов в рейс три місяці назад. Йому смішно слухати про європейський далекобій. «У них тисяча кілометрів рейс – уже називається далекобійник. А у нас за день проходимо вісімсот-тисячу кілометрів. І пиляємо з Владивостока до Москви чи Пітера, був у мене такий рейс. Розвантажилися і одразу отримуємо нове замовлення. І знову йдемо, без заїзду додому. Без вихідних чи відпусток. Живемо тут». Одразу лукаво цікавлюся стосовно дівчат на трасах, але Сергій відмахується: «Ні, ти що, я гидую. У мене є в деяких містах дівчата, я до них заїжджаю… Ми так, без обов’язків, просто даємо одне одному розрядку». Нещодавно Сергій розлучився із дружиною. Вона не витримала його тривалих відлучок, розбавлених короткими заїздами додому, пішла до іншого. А Сергій ні тоді, ні зараз вдома не може затримуватися довше за два-три дні. «Я спати не здатен. Починаю бігати, наче загнаний звір… Мені треба їхати. Бачити дорогу».
Далекобійники залежні від дороги. Розповіді про неспокій та безсоння, які охоплюють їх вдома, я чула від багатьох. Для них це як наркотики, як сенс життя. І якщо українські водії часто стають на цю роботу заради грошей і жаліються на втому та складний графік, то для багатьох російських це єдино можливий спосіб буття. Бо щоб місяцями проходити тисячі і тисячі кілометрів – це треба дуже любити дорогу.
Водій розповідає, як він, бувало, гнав із Новосиба до Москви за три доби без відпочинку. Тема плавно переходить на перевтому і забобони. «Всі водії панічно бояться побачити чорного пса. Перед аваріями, кажуть, вночі на дорогу вибігає чорний пес… Це вірний передвісник лиха». Сергій має свій персональний кошмар. Йому ввижається, що він збиває чоловіка у чорному балахоні, із капюшоном на очах. Мені видається, що у кабіні потріскує повітря від напруження – так сильно передається Сергіїв страх. Марення про збиту людину – жорсткий сигнал від змученого організму про те, що треба терміново зупинитися, покласти ноги на кермо і хоч півгодинки поспати. Ноги терпнуть, у такій позі довго не посидиш, тому хоч-не-хоч, а прокинешся і рушиш доганяти або переганяти графік. А зазвичай, коли поспішати не треба, Сергій вмощується на ліжко і засинає миттєво, впродовж одного видиху повітря. У кабіні завжди грає музика, адже треба, щоб було якесь тло. Шум дороги як тло уже давно не сприймається.
Американська фура давно стала домом. Тут є все: велике ліжко із чистою постіллю, газова плита, дощечки і таця, каструлі, чайники, сковорідка. Хлопці докладають багато зусиль, аби щодня приймати душ і бодай раз на тиждень випрати речі. У 32-річного Жені на поличці стоїть ряд дорогих парфумів: на кожен день, для побачення, для ділової зустрічі. Поряд з ними ми почуваємося трохи зачуханими, і на моє «та ми ж щойно позавчора милися!» Уляна боляче штурхає під бік. Оскільки часто водії не отримують добових, а мають лише зарплату за пройдений кілометраж, то вигідніше готувати «вдома». Женя пригощає картоплею з м’ясом і хвалиться, що уміє готувати борщ.
Місце для ночівлі далекобійники вибирають дуже ретельно. Якщо стоянка має погану славу, що там когось «порізали», то про це дуже швидко розносять по рації. Інколи «братики» домовляються влаштувати бойкот якомусь місцю, скажімо, на тиждень. Тоді на цій стоянці дуже швидко ставлять ліхтарі і переконують охорону не спати ночами. У місті водії взагалі не ночують, і якщо немає стоянки, то прилаштовуються караванчиком одне за одним на освітленому місці. Крадуть у Росії часто, у деяких регіонах, поблизу того ж «суворого» Челябінська, досі промишляє дорожня мафія зразків 90-их, яка збирає з власників фур данину. Але частіше крадії вночі підкрадаються до «тєлєгі» і розрізають тент, аби зазирнути всередину. Ніж розпорює м’який матеріал безшумно, наче масло. Саме тому багато хто з водіїв не латає порізане покриття – нехай крадії не стараються, а одразу просто зазирнуть у дірку і побачать, що нічого «такого» у фурі нема. Але зловмисникам легше все ж зробити новий надріз, і фури поступово вкриваються бойовими шрамами.
Взагалі рація і 15 канал є надзвичайно потужним засобом, який здатен керувати долями кав’ярень, стоянок, мийок і СТО. І не тільки. Поломка чи солярка скінчилася – і в ефір іде прохання про допомогу. 15 канал стає засобом обміну новинами або, коли доводиться мало не цілий день плентатися караваном по запиленому бездоріжжю без шансу вирватися вперед, він обертається на гумористичне радіо, де травлять анекдоти і приколи. Коли Женя побачив, як я кілька разів занотовувала до блокнота приклади багатоповерхового російського, він порадив включити рацію, коли ми перетинатимемо Урал. Там висока концентрація фур, і водіїв «несе». «Мій» водій не дуже хотів, він трішки знічується від тої кількості лайки та похабщини, яка ллється з ефіру, тому ми ховаємося на чотирьох каналах вище. Але зрештою я добиваюся свого і поринаю у магічну музику вечірніх перемовин. Тепер я розумію, звідки набираються багатотомники російських матюків…
Почуття братерства до водіїв зі свого регіону зашкалює. Водії поспішають поспілкуватися зі своїми, поділитися новинами. На півгодини Сергій зависає у розмові по рації з якимсь «корєфаном», обговорюючи третього чоловіка, котрого ведуть до бабки – причарувала мужика якась жінка, треба чари розвіяти. На мої розпитування, чи справді він вірить у чаровниць, Сергій щиро обурюється: «Ну ти сама розсуди, хіба може чолов’яга так попасти?» Водій ділиться історіями про те, як його і самого причаровувала була одна дівка, і як сильно ним біс крутив. Женя теж вірить у забобони, тому з осудом спостерігає, як його колега вранці зашиває шорти: «Ти ж знаєш, у рейсі нічого не можна зашивати. Щось обов’язково трапиться лихе…» І справді, ціла низка неприємностей переслідує машину: то колесо трісне, то солярка скінчиться у чистому полі, а то десь загубилися товарно-транспорті накладні. Це все відбувається на тлі постійних сварок із керівництвом, яке не дає гроші на солярку і готове звільнити за втрачені документи, і, зрештою, Сергій визнає, що чи то на нього, чи то на машину, хтось наклав вроки. Уляна, як спадкова галичанська відьма, зливає вроки водою та сірниками…
«Я тобі покажу самий кльовий російський пост ДАІ!» - обіцяє «мій» далекобійник і на словах описує якусь неймовірну процедуру обміну люб’язностями і грішми. Перед уславленим постом я витягаю камеру і знімаю потаємне відео. Змах палички і даішник радісно відкриває двері: «Як поживаєш, Петрович? Як діти? Як дружина? Все добре? А, ну давай тоді, щасливо!» - і усміхнене обличчя зникає з дверей, потиснувши водієві руку на прощання. В долоні лишається акуратно складена сторублева купюра, і доки «ощасливлена» рука ховає згорток до кишені, друга вже махає чарівною паличкою і зупиняє наступну фуру. Спиняють тут практично всіх далекобійників.
«Ти ж тільки не пиши, де саме цей пост… Бо закриють ще, не дай Боже!» - враз стурбовано каже Сергій, зиркаючи на мою камеру. Йому легше дати 30, 50 чи 100 рублів за право проїхати, ніж натрапляти на значно суворіші даішні розводи і віддавати як мінімум «п’ятихатку», часом «рубль», а часом всі п’ять. Як підтвердження цих слів – нічна зупинка під Таганрогом, де на посту ДАІ працівник враз піднімає паличку і жестом вказує, куди стати. Перевіряє документи, відпускає… І вже за десять метрів ловить знову – ви двічі перетнули суцільну лінію. На відео даішника не видно, лише фура, яка враз ні з того, ні з сього заїздить на острівок безпеки. Це – позбавлення прав. Або, посміхається даішник, платіть п’ять тисяч… І водіям нікуди діватися, тож платять з власної кишені.
Ми вже давно майже забули, куди їдемо. Згодилися заїхати в Алтайський край на розвантаження і завантаження, щиро співчуваючи водіям, які мусять «зависати» на одному місці по кілька днів, не маючи змоги бодай на кілька годин відійти від машини. Часом процедури прийому або здачі товару відбуваються у порядку живої черги, і тоді добами водії повільно просуваються вперед, щопівгодини підганяючи машину на звільнені кілька метрів. Спати не можна, адже заснеш – і тоді хтось жвавіший обов’язково влізе без черги і стане на твоє місце. Або солярка скінчиться, а в кишені – одна дрібнота. Щось подібне і у нас було: п’ятниця, шеф обіцяє гроші на солярку не раніше понеділка, ждіть, каже. Ми з Уляною взялися руки в боки, та присилували водія заправитися на наші гроші, хоч для нього це було страшним позором – взяти гроші від дівчат-попутниць. «Це ще нічого, - розповідає Сергій, а колись у мене солярка скінчилася зимою, стояли сибірські морози, а я навіть не міг завести мотор і затопити пічку». Сергій топив крихітну газову плитку, на якій стояла вода, і грівся об пар. Нагрівшись, пічку вимикав і ховався під ковдри, аж доки мороз не змушував знову запалювати конфорку. Після майже двох діб таких тортур він зрозумів, що відмовили суглоби, і не міг підвестися… То було останньою краплею, і чоловік звільнився із фірми, яка так «дбає» про своїх водіїв. Про мене, так нинішня фірма нічим не краща…
Прощатися після двох тижнів у закритому просторі, де жили наші таємниці і одкровення, дуже важко. Сергій зітхає: «Ти повернешся у своє життя, а я так і буду їздити цими дорогами. І видивлятимуся на узбіччя: а раптом десь там стоїш ти, таке українське шило?»
