Українська діаспора в Бразилії

Україна належить до країн із найчисленнішою діаспорою. Нині, за різними оцінками, поза межами держави проживає від 12 до 20 млн. етнічних українців.
Історія імміграції українців до Бразилії нараховує вже більше 100 років. Але на сьогоднішній день ця тематика досліджена все ще недостатньо. І хоча публікації з цього питання в Бразилії вже мають певну історію (слід згадати наукові дослідження з історії української імміграції професора Федерального університету штату Парана Оксани Борушенко, дослідника з м. Курітіба Миколи Геца, отця Василя Зінька з м. Прудентополіс тощо), на жаль, у довідниках та окремих працях, надрукованих в Україні, про українську громаду Бразилії згадується скупо, без належного аналізу.
Мета нашого дослідження – зібрати, проаналізувати та узагальнити інформацію про історію української імміграції до Бразилії. Адже з набуттям незалежності Україна стала центром згуртування українців усього світу і хоче відкрити для себе українську діаспору. Актуальність цього дослідження зумовлена, в тому числі, положеннями затвердженої Кабінетом Міністрів України «Державної програми співпраці із закордонними українцями», яка констатує, що, на підставі аналізу історичної ретроспективи розвитку закордонного українства та його становища у сучасний період, можна краще зрозуміти фактори національного відродження нашої країни.
В історії української еміграції розрізняють три хвилі: 1) з останньої чверті XIX ст. до Першої світової війни; 2) час між Першою і Другою світовими війнами; 3) період після Другої світової війни.
І у ті часи, коли наддніпрянські українці у великій кількості переселялися на малозаселені землі сходу Російської держави зi Східної Галичини, Північної Буковини й Закарпаття, емігрантський потік спрямувався на Американський континент – у Сполучені Штати Америки, Канаду, Бразилію та Аргентину. Українські прізвища Баделяк, Возняк, Добрий, Дорошенко, Семашко та інші зустрічаються в різних документах на території Південної Америки ще в XVІI–XVІII ст.
Першим документально зафіксованим українцем, який ступив саме на землю Бразилії, можна вважати Юрія Лисянського, котрий як організатор і учасник морської експедиції навколо світу в 1803–1804 роках перебував у Бразилії, про що докладно описав у своєму щоденнику, який згодом був виданий двома мовами: українською та англійською .
Але початок більш-менш масової еміграції українців до Бразилії припадає на кінець XIX ст. Серед перших поселенців – родина М.Морозовича з Галичини, який приїхав до Бразилії із Золочівщини у 1872 р. У 1876 р. до Бразилії прибула група з Буковини, яка оселилась на півдні штату Парана. В 1881 р. інша група українців з восьми родин прибула до штату Парана і заснувала поселення Санта-Барбара поблизу міст Палмейрас та Понта-Ґросса. Окремі випадки еміграції з Галичини до Бразилії (м. Уніао-да-Віторія) відбулися в 1886 р. У 1891–1892 роках приїхало ще близько 60 українських родин. Вони організували поселення Санто-Інасіо і Томаз-Коильо. Однак у списках імміграційних служб вони значилися як «слов’янські іммігранти», які прибули з території Польщі.
З 1895 р. розпочалося масове переселення українців під час так званої «бразильської гарячки» (1895–1899), коли пароплавні компанії, відповідно до угоди з бразильським урядом, зобов’язались перевезти до Бразилії тисячі іммігрантів. У той період агенти італійських пароплавних ліній привезли до Бразилії близько 15 тис. осіб переважно з Північно-Східної Галичини (з околиць Бібрки, Бродів, Заліщик, Жовкви, Золочева, Кам’янки, Струмилової, Перемишля, Сокаля, Тернополя). Історично це пов’язано із скасуванням у 1888 р. у Бразилії невільництва, після чого виникла необхідність у робочій силі. Уряд Бразилії був зацікавлений навіть оплачувати подорож й обіцяв забезпечувати робітників на місці харчами й одягом із метою збільшення кількості європейців серед населення країни та покращання її економічного становища. Також уряд Бразилії намагався заселити землі всередині країни, щоб там розвивалось господарство. Тому переселенцям надавались у власність ділянки землі (25–50 і більше гектарів) із десятирічною відстрочкою за їх оплату.
Все це виглядало дуже принадно, тож з України ринули тисячі чоловіків, цілі родини, бо можна було емігрувати без власних коштів на подорож. Безземельні й малоземельні українці емігрували масово. Серед них були селяни, низькооплачувані й безробітні робітники, частково службовці й інтелігенція.
Але приїхавши до Бразилії, нові емігранти переконувалися, що пропаганда була оманливою. Якщо українці йшли в найми, то плантатори за харчі й одяг вимагали такої високої плати, що робітник ніколи не міг стати економічно незалежним. Крім того, плантатори поводилися з робітниками майже як з невільниками. Робітники бунтували та втікали, але за те їх карали. Були випадки, коли робітників замикали на ніч у давні невільничі в'язниці. Якщо ж українці отримували земельні ділянки, виявлялося, що вони – у дрімучих пралісах. Українське населення потрапило в джунглі з незвичним тропічним кліматом, де без відповідних знарядь праці, в умовах антисанітарії і відсутності медичної допомоги зазнавало серйозних людських втрат. У віршах «До Бразилії» Іван Франко зобразив повний страждань і поневірянь шлях українських переселенців та їхнє буття в незвичних умовах тропічного клімату.
Проте у 1897–1907 роках відбувся другий спалах першої хвилі масової еміграції. В ці роки до Бразилії з Галичини виїхало понад тисячу родин вже за власний кошт. Більшість іммігрантів кінця ХІХ ст. облаштувалась у районі м. Прудентополіс (у глибині Парани), а також у південно-східній частині штату Парана та в північних районах сусіднього штату Санта-Катаріна, заснувавши українські поселення Антоніо-Олінто, Уніао-да-Віторія, Ірасема, Марешал-Маллет, Дорізона.
Ще одне масове переселення українців першої хвилі відбулося в 1908–1914 роках, причиною якого була розгорнута урядом Бразилії кампанія з метою залучення дешевої іноземної робочої сили до будівництва залізниці між штатами Сан-Пауло та Ріо-Гранде-до-Сул. У цей період до Бразилії прибуло 18 500 українських емігрантів, які створили нові українські поселення в містах Гуарані, Кампінасі, Іжуі, Жагуарі та Ерешімі.
Заробітки на будівництві залізниці теж були нелегкими: дорога пролягала через території індіанців племені ботокудів, які, захищаючи свої землі, безжально нищили українських поселенців. Навіть нині у місцевості Моема штату Санта-Катаріна стоїть хрест на пам’ять про винищених поселенців.
Голод, пошесті та вороже ставлення місцевого населення спричинили серед перших українських поселенців велику смертність, деякі навіть поверталися до Галичини, але, за даними перепису, проведеного українськими священиками в 1913–1914 роках, українських іммігрантів у Бразилії на той час налічувалось близько 45 тис. чол.
До Бразилії прибули групи українців з Наддніпрянщини і Західної Волині: в період 1892–1914 років іммігрувало 120 родин. З них близько 90 родин поселилися у провінції Ріо-Гранде-до-Сул, а решта розпорошилася по інших провінціях.
Українці, які селилися групами, маючи традиції вирощування пшениці (у своїй більшості – близько 80% іммігрантів), займалися землеробством, заклавши основи перших підприємств із виробництва борошна у штаті Парана. Також вони, створивши 14 кооперативних товариств, долучилися до транспортування сільгосппродуктів та інших товарів, використовуючи (аж до 50-х років ХХ ст.) великі криті фургони, в які запрягали 8–12 коней, що пробігали величезні відстані між містами Уніао-да-Віторія, Палмас, Клевеландія, Мангейрінья, Барракао тощо. Інша частина українців, що були спеціалістами в різних галузях, пішли у промисловість, здебільшого меблеву та металообробну, стали працювати адвокатами, лікарями тощо.
Українці намагались облаштувати своє життя, а також виховувати наступне покоління в шані й любові до України. З 1897–1898 років вони почали організовувати, завдяки батькам і священикам, українські школи в приватних хатах. У 1898 р. в м. Прудентополіс були засновані перші дві українські суботні школи. З 1907 р. органи державної влади почали матеріально допомагати українській освіті.
У 1911 р. з Галичини до Бразилії приїхали Сестри Служебниці Пречистої Діви Марії, що оселилися в м. Прудентополіс (друга їх група прибула в 1913 р.). Вони стали опікуватися школами в містах Прудентополіс та Ірасема, а надалі і в інших українських осередках. Згідно зі статистикою, в 1913 р. було вже 35 українських шкіл: в м. Прудентополіс – 22, в інших містах штатів Парана і Санта-Катаріна – 12, у штаті Ріо-Гранде-до-Сул – 1. Вісім шкіл існувало за рахунок державної допомоги.
У 1913 р. з ініціативи оо. Василіян була створена центральна шкільна організація – Шкільний союз, який мав виконувати ту саму роль, що й «Рідна школа» в Галичині. Впродовж наступного року було відкрито філії Шкільного союзу в 14 місцевостях. Але розвиток шкільництва натрапляв на великі перешкоди через непорозуміння з батьками та брак кваліфікованих педагогів.
У той же час перші переселенці активно будували українські церкви. Так, наприкінці ХІХ ст. в місцевості Серра-до-Тігре муніципалітету Марешал-Маллет було збудовано церкву Св. Архангела Михаїла площею 150 кв.м. Вона вважається однією з найстаріших українських споруд у Бразилії, і саме ця будівля була відтворена на Українському меморіалі м. Курітіба. Будівля має восьмигранний купол, ззовні оздоблений міддю, кожна з його граней відтворює квадранти людського розуміння. В 1902 р. в м. Уніао-да-Віторія була побудована українська католицька церква парафії Св. Василя Великого. У першому варіанті церква була збудована з деревини, із дотриманням візантійських традицій (у 1988 р. була реконструйована).
В цей же час з’являються і перші громадські, культурно-освітні та релігійні організації українських іммігрантів у Бразилії. В 1898 р. було засновано українське релігійне товариство «Апостольства Молитви», яке існує і нині (на сьогоднішній день має 428 гуртків і близько 25 тис. членів, функціонує при всіх парафіях і дочірніх церквах УГКЦ Бразилії).
Одним із перших громадських об’єднань було товариство «Просвіта», засноване, скоріше за все, в 1902 р. у м. Курітіба. Згодом діяльність товариства поширилась на інші українські поселення. При осередках «Просвіти» працювали хори, драматичні гуртки, бібліотеки. Товариство проіснувало в Бразилії до 1940 р.
У 1904 р. виникла думка видавати український часопис, але перше число газети «Зоря» в Бразилії за редакцією С.Петрицького вийшло лише 15 листопада 1907 р. «Зоря» виходила періодично раз на два тижні тиражем 500 прим. Але в 1910 р. видавництво перестало існувати через брак фондів, і часопис більше не поновлювався.
В той же час у м. Курітіба гуртується Товариство ім. Т.Шевченка, яке з січня 1910 р. почало випускати часопис «Прапор» тиражем 500 прим., головним редактором був К.Гутковський. «Прапор» виходив до середини 1911 р.
Наступним у Бразилії став видаватися український часопис «Праця», перший номер якого з’явився в м. Прудентополіс 22 грудня 1912 р. під редакцією О.Мартинця. Газета продовжує свою діяльність з інформування громади про українське життя і до сьогоднішнього дня.
З розвитком української громади в Бразилії з’явилася потреба мати центральну громадську організацію, яка б охоплювала всі ділянки суспільно-громадського життя українців. Ініціаторами здійснення цього задуму були монах Р.Криницький і К.Гутковський. 31 липня 1910 р. в м. Курітіба бразильські українці організували свій перший конгрес, який розглядав потреби українських колоній, в основному – проведення шляхів і встановлення поштового зв'язку, потребу в нових священиках та призначення українського єпископа для українців греко-католиків Бразилії, а також можливості заснування «Експортового Дому». За результатами конгресу вже в 1910 р. в м. Прудентополіс були створені «Українські народні ради». Ці об’єднання українців найбільше уваги присвятили створенню «Експортового Дому», який мав розв’язати пекучу на той час проблему збуту хліборобських продуктів. З цією метою Рада уклала контакт з львівською «Народною Торгівлею», яка за підтримки Галицького Краєвого Відділу та Віденського Міністерства торгівлі вислала до Бразилії свого представника Заячківського для налагодження торговельних контактів. Однак війна 1914 р. стала на перешкоді здійсненню цього проекту.
В 1914 р. у Бразилії діяло 32 господарсько-економічні українські організації.
Друга хвиля української імміграції до Південної Америки припадає на період між Першою і Другою світовими війнами. Імміграція цієї хвилі мала більш широкий соціально-класовий спектр. У цей час відбувається якісна еволюція від суто заробітчанської до т. зв. колонізаторської імміграції, коли значна частина українців прибуває сюди з намірами оселитися на тривалий час у Бразилії. Також варто відмітити помітне збільшення в цей період у складі переселенців інтелігенції, яка мала високий рівень політичної свідомості. Ця хвиля імміграції не була численною: приблизно 9 тис. осіб прибули не тільки з Галичини, а й з Волині і Полісся, Буковини і Закарпаття.
Суттєвим досягненням українців стає районування європейських сільськогосподарських культур, таких, як гречка, капуста, картопля, соняшник, льон. Українці, які щойно приїхали з батьківщини, активно включаються у будівництво українських релігійних споруд. Церква Св. Йосафата, побудована у 1928 р. у центрі м. Прудентополіс, є чудовим взірцем візантійського стилю.
Продовжується активне громадське життя української громади. В 1919 р. у м. Дорізон були створені «Українські народні ради». А в 1922 р., за ініціативи представника Західноукраїнської Народної Республіки П.Карманського, був заснований «Український союз Бразилії» (в 1934 р. змінив назву на «Хліборобсько-освітній союз» – ХОС), який поставив собі за мету стати політичною, економічною та культурно-освітньою організацією з центральним керівництвом і його представниками в містах компактного проживання українців. Ця організація дійсно перетворилась на головний культурний центр українського життя в Бразилії, зокрема, науковою та видавничою діяльністю займався Українсько-Бразильський центр українознавства, створений при Союзі.
На 20–30-і роки ХХ ст. припадає поява дрібних приватних підприємств, братств і кооперативів, власники яких підкреслюють своє українське походження і відповідним чином називають свої формування. В цей же період починається процес об’єднання українців за фаховою належністю. Продовжується розбудова українських шкіл для громади. В 1935 р. у м. Прудентополіс василіянами була відкрита постійна українська середня школа (Мала семінарія Св. Йосипа) з українською та португальською мовами навчання. В 1936 р. при газеті «Праця» починає видаватися додаток «Недільне слово», який роздавали безкоштовно.
Але з кінця 30-х років та у повоєнний період, в результаті політики «націоналізації», запровадженої урядом Бразилії, який заборонив існування усіх іммігрантських організацій та об’єднань, діяльність українських товариств була припинена і відновилася лише після Другої світової війни.
Третя хвиля імміграції українців відноситься до перших повоєнних років. Після Другої світової війни велика кількість колишніх захоплених Німеччиною «остарбайтерів», військовополонених та політичних біженців прибули до штату Парана. Окрім Парани, українські емігранти цього періоду розташувалися у штаті Сан-Пауло, в столиці штату та м.Cао-Каетано-до-Сул. Всього в 1947–1951 роках до Бразилії прибуло більше 7 тисяч українців. Ця хвиля іммігрантів складалася з техніків та робітників, вони були знайомі з багатьма найсучаснішими технологіями та матеріалами, і багато з них належали до прошарку інтелігенції . Однак переважна частина цієї інтелігенції не змогла пристосуватися до складних умов життя української імміграції в Бразилії і переїхала до США та Канади, а ті, що залишились, оселилися в м. Сан-Пауло, Порто-Алегре, Каноасі (штат Ріо-Гранде-до-Сул), а також у штатах Гойас, Мінас Жераїс та Ріо-де-Жанейро.
У цей період українська громада Бразилії переживає нове відродження. З 1941 р. українська мова починає викладатися в Інституті катехиток Св.Ольги у м. Прудентополіс. У 1947 р., при сприянні Хліборобсько-освітнього союзу, було створено Товариство прихильників української культури (ТПУК). Метою ТПУК стала організація різноманітних культурних заходів, тематичних вечорів, присвячених історії, літературі, культурі України. Товариство почало займатися також видавничою діяльністю. Зокрема, за сприяння цієї організації, були видані португальською мовою брошури про творчий шлях Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, а також збірник віршів місцевої української поетеси Олени Колодій. За ініціативи членів ТПУК у м. Курітіба було створено Інститут тропічних рослин, який протягом останнього часу здійснює в м. Прудентополіс проект із вирощування та первинної переробки трави мате – південноамериканського чаю. В ці роки (після проведення Першого пластового конгресу в березні 1948 р. в Ашаффенбурзі) у Бразилії засновуються пластові організації на рівні крайових. Їх діяльність поширюється як на теренах Бразилії, так і на міжнародних, наприклад: 6–9 серпня 1993 р. на Міжкрайовій пластовій зустрічі була присутня делегація від Бразилії [6]. В 1953 р. заснували «Українсько-Бразильський комітет», який через політичні та соціальні розбіжності його керівництва через три роки припинив свою діяльність.
У 1950-х роках приплив українців до Бразилії загальмувався і врешті-решт майже припинився. Більше того, встановлення політичної диктатури в Бразилії призвело до продовження рееміграції, яка відбувалася у напрямках: США, Канада та Радянський Союз.
Загальну чисельність українців у Бразилії на сьогоднішній день визначити складно, тому що точних статистичних даних із цього питання не зібрано. Це сталося з різних причин. По-перше, українці першої і другої хвиль імміграції прибували до цієї країни з документами, виданими в Австро-Угорській імперії та Польщі, і бразильські імміграційні органи реєстрували їх відповідно «австрійцями» і «поляками». Тільки іммігранти останньої хвилі вже документувалися посвідками на проживання іноземців із зазначенням їх української національності. По-друге, діти українських іммігрантів, народжені в Бразилії, автоматично отримували громадянство цієї країни, часто без внесення до документів записів про українське походження. По-третє, відсутність у Бразилії в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. офіційних установ, які б вели статистичний облік іммігрантів за їх етнічним походженням, а також проведення перепису населення без зазначення відомостей про належність до тієї чи іншої національної меншини чи етнічної групи, за винятком індіанського населення, виключають можливість отримання точних відомостей про кількісний склад української громади [4, 130].
За оцінками дослідників української імміграції в Бразилії, в 1972 р. тут проживало 153 тисячі етнічних українців, з яких у штаті Парана – 130 тис., Сан-Пауло – 14 тис., Санта-Катаріна – 5 тис., Ріо-Гранде-до-Сул – 3 тис. і близько однієї тисячі в інших бразильських штатах. А в 1996 р., згідно з архівними даними парафій Української греко-католицької церкви, у штаті Парана проживало близько 320 тис. бразильських українців-католиків, які складають 95% української громади Бразилії. Якщо до них додати ще 5% українців православної віри, то на сьогодні в штаті Парана нараховується приблизно 340 тисяч етнічних українців [3].
Найбільшими містами компактного проживання українців у штаті Парана є: Прудентополіс, Курітіба, Уніао-да-Віторіа, Пітанга, Іраті, Круз-Машадо, Ріо-Азул, Маллет, Іваї, Кампо-Моурао, Ронкадор, Понта Гросса, Антоніо-Олінто, Пато-Бранко і Пауло-Фронтін. Окрім цього, в інших 35 муніципалітетах штату проживають бразильці українського походження. В штаті Санта-Катаріна українські громади зосереджені в містах Порто-Уніао, Ітайополіс, Сапоіньас, Трес-Баррас, Мафра, в штаті Ріо-Гранде-до-Сул – у містах Порто-Алегре, Гуарані, Іжуі, Жагуарі та Ерешімі, а в штаті Сан-Пауло українська громада проживає в столиці та муніципалітеті Сао-Каетано-до-Сул.
Слід зазначити, що на даний час правлінням Українсько-Бразильської Центральної репрезентації, керівний орган якої знаходиться в м. Курітіба, проводиться копітка робота з перепису (кадастру) місцевих громадян українського походження. Більшість етнічних українців ще й досі проживає у сільській місцевості, майже 80% дорослих громадян зайняті у сільському господарстві, вирощуючи пшеницю, сою, чорну квасолю, рис, маніоку, мате, цитрусові, тютюн. У промисловості зайнято близько 20% українців, переважно в лісопереробній галузі та на меблевих фабриках. Працюють вони також у торгівлі, різних приватних організаціях, муніципальних та державних установах. Деякі з них є власниками дрібних майстерень, крамниць, невеликих фабрик [3].
Серед відомих бразильських українців Парани, які займаються підприємницькою діяльністю, слід відзначити родини Деметерків та Швек; економіста Андре Захарова, який протягом тривалого періоду обирався федеральним депутатом Національного конгресу Бразилії. До відомих українців Бразилії слід також віднести Почесного консула України в м. Паранагуа Мар’яна Чайковського (єдиний офіційний перекладач з української мови в Бразилії), лікаря-нейрохірурга Аффонса Антонюка, економіста Сержіо Мартенця, онколога Богдана Кобилянського, директорів туристичного агентства «Дніпро-Голд» Сержіо Мацюру і Пауло Ногаса (на сьогодні це одна з двох туркомпаній у Бразилії, яка регулярно організовує для бразильців, переважно українського походження, тури в Україну та поширює інформацію про туристичні можливості нашої держави, в 2001 р. обидва власники цієї фірми були відзначені Почесною грамотою тодішнього Державного комітету молодіжної політики, спорту і туризму України та листами-подяками посольства України).
У галузі культури та літератури українство Бразилії представлено творчістю відомої поетеси Олени Колодій (м. Курітіба), літератора Віри Вовк-Селянської (м. Ріо-де-Жанейро), яка отримала Державну премію України ім. Т.Шевченка в 2008 р., дослідженнями істориків Оксани Борушенко та Павла Горбатюка, лінгвістів Мігеля Вовка та Володимира Кульчицького. Серед бразильських політиків та урядовців національного рівня, які мають українське коріння, слід відзначити колишнього губернатора штату Парана Жайме Лернера, екс-президента державної нафтогазової компанії «Петробраз» Феліпе Рейштула, засновника журналу «Манете» і телепрограми «Манете» Адолфо Блока.
Федеральним депутатом був Фірман Нето (1950–1954), він же в 1946–1950 роках обирався до Законодавчої асамблеї штату Парана, як і Віра Ветчимишин Ажіберт (1986–1990) та Іван Тихий (1994–1998). Депутатами Законодавчої асамблеї штату Парана були Педро Іво Ілків та Феліпе Лукас. Останній був автором законопроекту щодо відзначення в штаті Парана Дня українського іммігранта (24 серпня), який після прийняття в 2004 р. Законодавчою асамблеєю відповідної постанови набув у Парані офіційного статусу.
Керівні посади в органах законодавчої та виконавчої влади бразильці українського походження займали, головним чином, на рівні муніципалітетів, зокрема, це колишні мери Віктор Бурко (м. Гуарапуава) та Лауро Баран (м. Маллет) і Жозе Бака Фільо, який є мером у м. Паранагуа. У муніципалітетах компактного проживання українських громад бразильські українці займають посади віце-мерів, секретарів органів міської виконавчої влади, обираються депутатами муніципальних палат.
Великий внесок до справи консолідації місцевого українства зробив протягом своєї багаторічної діяльності колишній єпископ УГКЦ Бразилії Б.Кривий. На даний час його духовну естафету підхопили й достойно несуть єпископи УГКЦ Бразилії В.Ковбич, М.Мазур та Д.Козлинський. Багато уваги збереженню української культури приділяє єпископ Української автокефальної православної церкви Бразилії, Аргентини та Парагваю Є.Ференц.
Серед діючих громадських організацій українців у Бразилії провідне місце займають наступні: у м. Курітіба діє Українське Товариство Бразилії – УТБ (до квітня 2000 р. – ХОС), до якого входять Українсько-Бразильський клуб, Жіноча українська організація, Асоціація декоративно-прикладного мистецтва, Українська фольклорна група «Барвінок» (до якої входять танцювальний колектив, чоловічий хор «Гайдамаки», змішаний чоловічо-жіночий хор), суботня школа ім. Лесі Українки, музей історії української імміграції, українська бібліотека. УТБ має свої філіали з автономним керівництвом у містах Понта-Гроссі та Уніао-да-Віторіа.
Продовжує свою діяльність Товариство прихильників української культури Бразилії, з центральним осередком у м. Курітіба. В м. Прудентополіс – «релігійній столиці української громади» – діють Український клуб, Українська фольклорна група «Веселка», Товариство освіти Св.Василя, яке видає газету «Праця», кооператив декоративно-прикладного мистецтва та писанки, а також музей української імміграції «Тисячоліття».
В 1970 р. була заснована Асоціація українсько-бразильської молоді, що об’єднує різноманітні молодіжні групи етнічних українців. У 1980 р. в Курітібі за ініціативою УГКЦ було створено релігійно-культурний центр «Полтава», який має однойменну фольклорну групу, хор, капелу бандуристок «Фіалка», оркестр, суботню школу і духовну семінарію.
В 1985 р., за ініціативи голови Світового конгресу вільних українців (зараз – СКУ) П.Саварина, було створено Українсько-Бразильську Центральну репрезентацію (УБЦР) як представницький орган різних українських організацій у Бразилії при Всесвітній організації українців. До складу УБЦР входять Українське Товариство Бразилії, Товариство прихильників української культури Бразилії, Товариство «Соборність» (м. Сан-Пауло) та Асоціація українсько-бразильської молоді. Діяльність УБЦР зосереджена, головним чином, у південній частині країни, тобто там, де проживає переважна більшість громадян українського походження.
Продовжують свою роботу україномовні засоби масової інформації. «Праця» – найстаріший тижневик з досі існуючих газет у Бразилії – видається спілкою василіян. Це інформаційно-просвітницька релігійна (католицька) газета з матеріалами, написаними українською та португальською мовами. Основними темами видання в різні часи були: ідея соборності України; збереження національної свідомості в діаспорі; підтримання рідної мови; інформування з питань історії українського народу, культури, літератури; друкування літературних пам’яток. За свою історію газета обмінювалася матеріалами з такими ЗМІ України, як «Українське діло» та «Українське слово». Серед відомих редакторів, авторів «Праці» були П.Карманський, С.Дністрянський, Г.Хомишин.
Інформаційний бюлетень «Хлібороб», заснований Українським Товариством Бразилії, на сьогоднішній день видається щомісячно, тиражем до 500 примірників. У ньому публікуються, в основному українською мовою, статті про головні політичні, економічні та культурні події в Україні, подається інформація про різні заходи, що проводяться громадою.
Багато уваги українцями в Бразилії приділяється питанню збереження в своєму середовищі української мови. З 1985 р. у м. Курітіба при Лінгвістичному центрі Федерального університету Парани діють практично єдині в Південній Америці курси української мови та літератури.
У жовтні 1989 р. за ініціативи депутата Законодавчої асамблеї штату Парана Віри Ветчимишин Ажіберт до тексту нової конституції штату було внесено положення, яке гарантує учням державних середніх шкіл можливість самостійно вибирати для вивчення іноземну мову. Завдяки цьому були створені умови для вільного викладання української мови як іноземної у державних школах, що знаходяться в місцях компактного проживання етнічних українців. З 1991 р. українська мова як іноземна викладається в декількох державних школах м. Прудентополіс та в навчальних закладах у місцях компактного проживання українців.
Українські іммігранти докладають багато зусиль для збереження українських традицій в громаді (наприклад, культ Пресвятої Діви та спільне збереження ікон, які передаються по черзі з одного дому в інший), культурних особливостей фольклорного співу, танцю, писанкарства та вишивки. До сьогодні діють асоціації митців, ансамблі народного танцю, бандуристів тощо. В кулінарії збереглися такі страви, як борщ, вареники, голубці, солонина та ковбаси зі свинини.
У м. Курітіба є площа України з пам’ятником Т.Г.Шевченку та Український меморіал, які вважаються історико-культурною спадщиною муніципалітету. Пам’ятники Т.Г.Шевченку є також в містах Прудентополіс та Порто-Алегре.
Таким чином, підсумовуючи інформацію про історію української імміграції до Бразилії, зібрану під час дослідження, варто наголосити на тому, що українці в Бразилії належать до найстаріших етнічних груп. У переважній більшості вони селились і дотепер проживають компактно в південно-східній частині країни, яку інакше називають Бразильська Україна. Обраним переселенцями штатом стала Парана, яка традиційно приймала слов’янських іммігрантів. Крім того, українська громада представлена в містах штатів Сан-Пауло, Ріо-де-Жанейро, Ріо-Грандедо-Сул, Мато-Гроссо, Гояз.
Українці досить швидко пристосувалися до соціально-економічного рівня, увійшовши до різних структур суспільства, а також організувавши цілий ряд українських громадських організацій. Суттєвим досягненням її представників є районування європейських сільськогосподарських культур, а також започаткування кооперативних підприємств.
У галузі освіти і науки найбільш вагомим для громади можна вважати прийняття Закону про право вивчення української мови в урядових школах, де навчаються діти українського походження. На сьогодні українська громада Бразилії, в основному, складається з бразильців українського походження 4-го і 5-го поколінь, які підтримують традиції української культури.
В наступних дослідженнях маємо намір більш детально висвітлити історію і сучасний стан українських шкіл у Бразилії, а також роль релігійних діячів в історії української громади Бразилії.
стаття в електронному науковому виданні (№ 2, 2008) Науково-дослідного інституту українознавства МОН України, джерело: http://www.ualogos.kiev.ua/fulltext.html?id=1279